Василь Стефаник
                    14.05.1871 - 7.12.1936
Ця земля була б безіменною, просто чорноземом, грунтом. Але Бог дав її Василя Стефаника, і вона дістала ім'я, велике значення і знаковість Стефаникового імення. І мала право, бо народила великого вченого сина.
Вони, хлібороби з давньою-предавньою історією, тяглістю любові до матері-землі, годівниці народів, ожили під пером Василя з Русова, землі русько-української. Перетворилися у знаки і символи вічних трудівників зі своїми болями і не частою радістю. Отримали свої «сині книжечки» і залишили по собі «кам'яні хрести» недолі, яка відіслала чимало з них у чужі землі.
Василь Стефаник взяв на себе частину Шевченківської місії, задекларованої у словах «Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово».
Слово і стало вічним, нетлінним, монументально величним пам'ятником селянину - землеробу.
Стало могутнім деревом з глибоким корінням, «кленові листки» з якого розлетілися любов’ю і печаллю світами.
Він не писав чорнилом, бо ним була його жива кров і плоть, і сльози серця та душі розчинялися там, додавали жалю, болю і такої любові, що за неї було страшно. Від них йшла геніальність і висока напруга безсмертя, яку не здолав і не здолає час - руйнівник, бо слово Стефаникові дав як милостивий дар сам Бог, за яким стоїть Його любов до світу.
                                                                                                  Василь Бабій,
                                                            лауреат обласної премії ім. В. Стефаника