Головна » Події » НА ОБЛАСНИЙ ІНТЕРНЕТ-ФЕСТИВАЛЬ "НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНІ ПЕРЕДЗВОНИ"
18:23
НА ОБЛАСНИЙ ІНТЕРНЕТ-ФЕСТИВАЛЬ "НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНІ ПЕРЕДЗВОНИ"
фото НА ОБЛАСНИЙ ІНТЕРНЕТ-ФЕСТИВАЛЬ

Марія Котюк
Поклялися бути братами
Есе
Блискавиці розкраювали небо навпіл і, здавалося, що ось-ось  хлине злива, пронесеться бурею після спекотної днини. «Ох, якби хоч трішечки пішов дощ, щоб освіжилося повітря, легше було б дихати», – роздумував Микола. Звівши погляд до неба, побачив, що місяць раз у раз, виглядаючи із-за хмар, піднімався далебі високо. Дощ обійшов стороною, і небо зовсім прояснилося, місяць освітив долину. Долину смерті у чужій для нього країні, за яку скільки побратимів поклали свої життя, виконуючи обов’язки СРСР.
Йому зовсім не хотілося спати, хоча після спекотної днини та короткочасних боїв був добряче втомлений. Вони удвох з краянином Іваном заступили в наряд, друзі-бійці спали. Думки, наче набридливі мухи, роїлися у Миколиній голові. Дивився, як холодне місячне сяйво освічує скелясту долину, покриту чагарниками, за якими в будь-яку хвилину може притаїтися ворог. Не хотілось думати про це. Проганяючи від себе остогидливі думки, тихенько промимрив: «Та що там ворог, хай йому грець, пропади він пропадом», – і витягнув     із кишеньки гімнастерки дві стрічки: одна сестри Аннички,  друга… коханої, любої Марічки. Міцно стиснувши в кулак обереги, які дали йому на прощання, притиснув до грудей. Дивлячись на небо, яке уже було густо усіяне міріадами зір, згадав домівку, зелені Карпати, стежину, по якій ходив до школи, перелаз, на якому зустрів Марічку і закохався по самі вуха у її волошкові очі. Поцілунки – перший і на прощання, слова обіцянки Марічки. Сльози, як горох, скочувались по її рум`яному личку, коли вона схлипувала: «Микольцю, чуєш, я чекатиму тебе, чуєш. Крім тебе, мені нікого не треба».   
Небозводом пролетіла зірка, падаючи з неба, Микола заплющив очі і загадав бажання: дочекайся, кохана, і ми будемо разом. Йому на мить здалося, що душею, а не мріями, опинився там, на Україні,  у рідному домі, в уяві згадав кожного із своїх найдорожчих і найближчих його серцю людей. «Мамка виглядають мене щоднини, сестричка з чорними, як два ґудзики, очима біжить до перелазу та позирає вздовж звору на стежку, чекаючи мене.  Адже обіцяв, що привезу гарний подарунок. А тато … вічна їм пам'ять, мабуть, просять за мене Бога, щоб я повернувся живим, бо  хто буде мамці помагати газдувати, – спогадами поринув у минуле. – Мені було всього чотирнадцять, як ми з Анничкою залишилися напівсиротами». Коли розплющив очі, неподалік між кущами Микола побачив тінь. Миттєво озирнувся, поглядом шукаючи земляка, і прошипівши наче змій, подав знак.                                                          
Іван стояв метрів з десять, дивлячись у протилежну сторону, різко озирнувся. Микола приклав пальця до губів, і, наче двоє німих, перекинулися декількома знаками, розуміючи один одного, у чому річ і як діяти. Іван не мав бажання залишати друга, з яким побраталися назавжди та поклялися бути не друзями, а братами довіку. Іванові дуже не хотілося залишити Миколу один на один із ворогом, та що вдієш, в іншому випадку загинуть усі. Не роздумуючи, він подався розбудити товаришів по зброї, яким снилися солодкі сни. Микола глянув у сторону, де бачив тінь, перед його очима  з-за чагарників  проскочив душман, один … другий… третій… Часу на роздуми не залишалося. Пригнувшись мало не до самої землі, навшпиньках подався донизу назустріч ворогові. Іван ще раз оглянувся, і в його голові промайнула думка: тільки залишися живим, земляче. Та він, Микола, і не думав помирати, адже там були ті, що покладали велику надію на нього.  Він тоді, ще зовсім молодий юнак, пішов на душманів і поклав усіх. Два тяжкі поранення, та він і на цей раз не здався, боровся  з усіх сил, уже за життя, і вижив… То був Афганістан, нікому не потрібна війна, як і сьогодні.
Так… То був Афганістан, служив у армії – відправили і … виконуй обов’язок. Там були душмани, а тут?... «Хто тут? – ставив собі питання і одночасно на нього відповідав: – друзі… друзі росіяни. Та чи ми тепер друзі? Воїни-афганці, які опинилися по обидві лінії розмежування, стали ворогами. Як таке може бути?  Невже  ті, що були поруч у долині, можуть один одного вбити?». 
Сьогодні він, Микола, маючи уже дорослих дітей від коханої Марічки, вирішили з найдорожчим другом Іваном, який теж мав неабиякий життєвий досвід, піти добровольцями на ось цю кляту війну. Саме війну, яка чомусь називається  АТО. 
І знову ж, як там на горі, над долиною смерті, у Афгані…. думки, наче набридливі мухи, обсіли голову. Роїлися одна поперед другої: «Чому? …. чому?…. Хто у цьому винен? Стільки смертей, за що і за котре ?.... Сини, наші сини, молоді хлопці, за що віддали своє життя?  Герої не вмирають! –  чути гасла, та …. та кому від цього легше?  Адже їм так хотілося жити, щоб продовжувати свій рід, щоб продовжувались покоління. Хто за це відповість? Та чи родині від цього стане легше?» – відповіді не знаходив.  
Іловайський котел – справжнісіньке пекло, перекидають з місця на місце; це все вони удвох з Іваном уже пройшли, а що ще попереду?... Та ходу для нього, для Миколи, назад не буде: або смерть, або перемога. Тепер у нього є за кого і за що боротися. За кожен клаптик рідної землі, за кожну краплину пролитої крові нашими побратимами, за Небесну Сотню, за…. за…. за…! – гупало у голові, – за те, щоб зупинити цю «наволоч», щоб не посунула далі, бо як не ми, то хто?... «Мені не страшно померти, страшно те, допоки це АТО буде продовжуватись? І скільки життів ще прийдеться покласти на вівтар перемоги, щоб припинилося оте АТО, та яке до біса АТО?... – справжнісінька війна!» – знаходив відповідь сам собі. 
Крізь щілину розваленого будинку Микола угледів, що на зовсім низькій висоті з`явився  безпілотник.
–  Іва…! Братан, позри. Що  будемо робимо? 
  Іван приклав бінокля і вичислив приблизну висоту. 
– Збити, значить здати точку і видати себе, – сказав Іван, по-дитячому дивився допитливим поглядом на Миколу і продовжив: – а не збити?... – розвів  долоні, – до години перетрублять усе з землею. 
– Один мусить бути тут, – радив Микола, – а я відійду від позиції і зіб`ю, – запропонував свій варіант.  
– Куди підеш? – спитав Іван. 
– По виярку, у сторону посадки, – мовив, не піднімаючи погляду Микола. 
– Таж там можуть бути розтяжки, – витріщив очі на нього Іван і перекрив йому дорогу. Думати не було часу, вони  обнялися. 
– Добре, – погодився Іван, – я прикрию… якщо щось. 
  Микола знову дістав дві стрічки – давні обереги – і, не оглядаючись, пішов. Друг пильно дивився услід товаришеві, неначе передчував, що розходяться надовго, крикнув:
– Братан, будь пиль-нииий… – Через декілька хвилин прогримів вибух. Микола різко озирнувся і остовпів. На місці, де залишився Іван, одна руїна. Йому вперше в житті захотілося завити по-вовчому.  
– Хто-о-о?! Хто забрав тебе у мене, брате? – упавши на коліна, не плакав, а ридав, як мати ридає за сином, як удова за чоловіком, уголос  ридав по-своєму, по-карпатському. По брудному від пилу обличчі стікали сльози, залишаючи на  ньому глибокі рівчаки омитої шкіри, наче глибокі борозни на з ораному  полі. Звівши руки до неба питав: Боже, за що?….  
Він, Микола, відважний воїн, якому уже вдруге приходиться пройти крізь горнило війни та побороти смерть, тепер кричав і плакав, як мале хлопчисько. Кричав, немовби хотів перекричати звуки канонади та рев моторів ось тут посеред  донецьких-луганських степів. Хотілось крикнути так, щоб його почули:
– Припиніть!!!
  Та вороги продовжували обстріли з тяжкої артилерії, і зовсім близько, неподалік від нього, розривалися снаряди. Та йому, Миколі, зовсім не було лячно. Він випростався на повний зріст:
– НЕ ПРОЩУ!!! ЧУ- Є- ТЕ… ВІДОМЩУ!  Іва…, братко, я відомщу за тебе, знай. – Пішов, міцно стискаючи гранатомет, на якому були пов’язані дві стрічки – його обереги. Він ішов, не зупиняючись ні на секунду, не задумуючись, а чи то, може, у ярості забувши про розтяжки, ішов у сторону, звідки лунали постріли. Не зважаючи ні на що, хоч розумів, що ця подорож може бути останньою у його житті, в один бік. Били з установки «Гради», а він йшов усім смертям назло, ішов, несучи у собі помсту за брата, за сестру, за дочку, за кохану, за батька і матір, що втратили сина, за рідну землю, де стала руїна, за кожну сім`ю і кожну родину.        – Відомщуся! – клекотіло у грудях. – Вже зовсім близько, зовсім. Ось ще декілька метрів, – потішав себе. – Все раптово ніби й стихло, як після буревію, – промайнула думка. Микола підповз якнайближче, – ах, ось вони де, зелені чоловічки, «тварі» невизнаної війни, – подумав, – лише б не полон,  а якщо й так – я їм не здамся, а смерть не страшна, ось брат Іван тільки був – і вже нема, і вас, нелюдів, не буде. Навів гранатомет на ворожу точку – вистріл, і стовп диму здійнявся у гору на тому місці, звідки стріляли. Шаленів від радості: от як би ще раз так гахнути.  Підвівся у півзросту, хотів перейти на інше місце для зміни позиції, щоб, бува, снайпер не засік. Ступив декілька кроків і…. 
– Сестричко, ноги…. пальці болять, підніми хоч трішечки вище ліву ногу, може, менше болітиме. – Діна дивилася у його великі сині, наче небо, очі, які він упер, дивлячись у стелю, не знала, що має йому на це прохання відповісти. Що йому сказати… Що? Що ніг у нього більше  немає…, та Микола не вгавав: – Сестричко, зроби щось. Дуже пальці болять. 
  Діна заступила на зміну в той день, коли  Миколу прооперували, ампутували обидві ноги. Її серце розривалося від болю, як вона дивилася на кожного з таких як він, не знаючи, що їм відповісти. Сьогодні уже шостий такий – без рук, без ніг, без очей, без… без… кому це вигідно? Ковтаючи сльози, озирнулась на кожного з поранених.
– ...Івасю, брате, дай пити, чуєш, дай води, допоможи піднятися… а пам’ятаєш, як ти ніс… дай поп`ю… – Микола почав марити, намагався піднятися.  
– Лікаря! – привідкривши двері, голосно крикнула Діна. – Ярославе Ярославовичу, що будемо робити, він марить?
 – Коліть обезболюючі.  
 – Але тільки що вкололи?...  
– І снотворне щось, – перебиваючи медсестру, приказковим порядком сказав лікар, поспішаючи до інших пацієнтів.                                         
– Але у нього велика втрата крові і він може засну…                     
–Коліть, кажу!                                                                                                        
–Але він… – не могла вгамуватись Діна.                                                
 – Вихід один – або … або, – відповів хірург. – На мене ще таких четверо чекають, – сказав блідий від перевтоми хірург уже у дверях. – Я на операцію, виконуйте свої обов’язки, прошу не турбувати. 
Сестричка розвела руками: 
–  Тільки б витримало серце.                                                
 Микола намагався піднятися і кудись іти, все продовжуючи марити. «Безпілотник …. нас усіх накриють… ось вам, тварі…»
Сестричка зробила укол, та на сон нічого не вколола, з часом Микола заспокоївся. Три вирішальні дні, їй так хотілося, щоб кожен з них вижив. Вона одна з сім`ї залишилася жива, завдяки тому що була тут в той час на роботі, коли від їхнього будинку залишились одні розвалини. 
  Діна родом з Луганщини, після закінчення медичного коледжу працює тут, у Дніпрі. Батька і матір хоронили в один день, братика – через тиждень, за його життя боролись як могли, та зберегти було неможливо. Ярослав Ярославович приклав немало зусиль, та доля розпорядилась по-своєму.
  Ярослав,  родом із Полтавщини з роду лікарів, пройшов вишкіл у районі Кабульського госпіталю. На Афганській війні хірург Ярослав і уявити собі не міг, що через тридцять  років йому доведеться боротися за солдатські життя в рідній Україні. Ще й  досі вчувається стукіт молотків. То «двохсотим» вантажем на батьківщину пакували в труни наших хлопців. Після тяжких операцій стомлений Ярослав, дивлячись десь у даль крізь відчинене вікно Мечниківської лікарні, спогадами полинув у ті зовсім не давні роки, коли кільканадцять разів, як і сьогодні, переконувався в тому, що лікарі можуть врятувати не всіх. У пам`яті зринуло, як через щільний вогонь поранених і вбитих «вертушки» забирали лише вночі, а коли приземлитися не було можливості, хлопці несли на собі своїх побратимів по скелястій місцевості  десять і більше кілометрів до місця, де можна було це зробити. З перебитими руками чи ногами за цей час вони нерідко стікали кров`ю. 
  Як кадри з фільму, миготіли перед Ярославовими очима уривки з афганських спогадів: «Ось Василько…з відірваною стопою, якого до бази донести не зміг. Як за соломинку, з останніх сил трималися тяжко поранені за мою руку. Маму побачити мріяли, поки й очі їм не закрили…» 
  Дивлячись десь у даль, із запорошеною снігом головою чоловік наче здригнувся, здавалося, що він шукав у стихії, яка його охопила, порятунку, ніби сподівався, що почуття і спогади може замести негода. «Коли, балансуючи на межі життя і смерті, зачепило мою руку і ногу – першу допомогу надавав собі сам… мабуть, сьогодні не один у такій ситуації, як я був тоді. Та слава Богу обійшлося. Як я радів, коли після контузії мене відпустили додому. Та отримав наказ супроводжувати в Україну вантаж «двісті» – і це виявилось для мене складнішим, як запеклий бій.  Понині вчувається: «ПОВЕРНІТЬ!!! Чуєте!  По–вер–ні–ть  ме–ні  си–на–а–а!»
  Дивитися у вічі батькам загиблих – найтяжче випробування. Вже стільки літ минуло, а ще й досі крик матері солдата з Вінниці не дає йому спокою. Що може бути цінніше за людське життя, – роздумував Ярослав, – та нічогісінько! Ще там, на Афганській війні, відбулась переоцінка цінностей, розуміння того, що за життя потрібно боротися, навіть тоді, коли здається, що жодного шансу немає. Не можу собі уявити, чому війна прийшла до нас, чому на мою долю уже вдруге випали фронт і полігон. Оті перші поранені з Донбасу. Від побаченого кров холоне в жилах, мозок відмовлявся сприймати дійсність. Медсестри і жінки-анестезіологи  непритомніли від побаченого…»
   Спогади перебила медсестра:
– Лікарю, Ярославе Ярославовичу, привезли поранених, багато у тяжкому стані. 
  Він напрочуд самому собі спокійно повернувся:
– Думаю, що сьогодні з тобою буде усе гаразд, – щиро посміхнувся до молоденької медсестри, яка могла б бути його дочкою. 
–  Та що ви? Після закінчення ВУЗу з таким я стикнулася вперше, –   зніяковівши, відповіла Ліда.  
–  Нічого, привикнеш! – і швидкою ходою вони пішли довгим коридором до приймального покою лікарні. Тут все почалося знову, як і колись у Афганістані. Почали сортувати поранених за допомогою маркерів: помічали на  руках червоним, жовтим, зеленим кольором ступінь тяжкості, щоб не втрачати ні секунди. І знову почалась цілодобова боротьба за життя кожного  без права на помилку.  
  «…У кожного своя історія.  Сім`я: батьки, жінки, діти – сподіваються на порятунок дорогої  їм людини, чекають від мене дива. Зроби його, Ярославе, –подумки звернувся до себе, – зроби це диво, Ярославе. У тебе багато разів виходило, при оперуванні перебитих хребтів, поранень голови, очей, носа, відірваних рук чи ніг». 
  Зайшов до операційної – почалась підготовка до операції. Ярослав спіймав себе на думці: життям доведено, що надійніше працюється тоді, коли є надійний тил, ось мені у цьому й пощастило, він у мене є: лікар-кардіолог, моя Свєтка , люба дружина і колега по роботі, а ще наша радість – наш син Андрій, який завжди зі мною поряд. 
…Підготувавшись, глянули одні одним у вічі з думкою: «Усе буде добре!»                І знову у кожного солдата, як у Івана чи Миколи, три вирішальні після операційні доби: або – або…   
   Їх обох… Івана та Миколу з реанімаційного відділення перевели до палати для тяжкопоранених. Миколі кололи снодійні, він майже постійно спав. Вони не знали один про одного нічого і не знали про те, що доля розпорядилася  не дати їм померти, для того щоб зустрітися знову. Як кажуть, де наше не пропадало, адже поклялися бути братами.
…На ранішньому обході лікар підійшов до ліжка Івана і спитав:
– Герою, як ви себе почуваєте? 
– Добре, лікарю, – і на якийсь час замовк, а потім продовжив, – одне жаль, що не побачу більше свого побратима, свого вірного друга, хтів би-м знати, чи живий і де він. 
  Микола впізнав голос Івана, різко підняв голову і прохрипів:
– Брате, братику, я тут… 
  Іван хотів піднятися, щоб подивитися, та на очах була пов`язка, яку він намагався зірвати рукою, яка була ампутована по лікоть, а інша – була у гіпсі, та він, мабуть, цього не усвідомлював… 
  Миколу припідняли, щоб побачив друга. 
– Брате, ми знову разом. – Плакали обидва уголос, на радощах плакали всі: і персонал, і ранені бійці. 
  Скільки їх таких, братів-солдатів, по всій Україні, які пройшли війну в Афгані, НЕБЕСНА СОТНЯ – на Майдані, тепер АТО – ЦЯ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА, НЕЗАКІНЧЕНА ВІЙНА. ЗА КОГО І ЗА ЩО ВМИРАЮТЬ НАШІ УКРАЇНЦІ?! 

...Скільки їх не повернулось з цієї клятої війни, Відлетіли у небо лебедями,             Більш не повернуться до нас вони, Не будуть веснами втішатись разом з нами.     Синочки й дочки виростуть без них,     При спогадах омиються сльозами,             Дружина милого вже не побачить більш,                                                                    І сина найдорожчого не буде в мами.   

...Ярослав повернувся до ординаторської, відкрив навстіж вікно, дивлячись у безмірну височінь блакитного безкрайого неба. Не стримуючи емоцій, вголос  прорік: «БОЖЕ, чому знову, знову і знову душі воїнів ідуть туди… адже я так стараюся вирвати їх з лещат смерті, роблю все що у моїх силах… та на все воля Твоя». 
 Із-за горизонту насувалися хмари, війнуло дощовою прохолодою, десь далеко небо розкроїла блискавиця – і стоголосим відлунням донісся звук грому, нагадуючи собою звуки канонади воєнних часів.    

Категорія: Події | Переглядів: 16 | Додав: admin | Рейтинг: 0.0/0