Прийти до Стефаника
                 1871-2021
Зараз - найвища пора говорити про Стефаника Василя сина Семена.
Пора защодень заходити до його хати, якою є той літературний простір, що заповнений персонажами геніальних новел. А його новели - це такі молитви до Бога і до землі. Такі, наче старозавітні тексти з Біблії, де багато смутку, печалі, відчаю і віри в краще, яке могло би бути, але поки що нема.
Слова Стефаникових новел писані не чорнилом, а кров'ю його серця. Не кожному таке письмо піддається. Для цього треба мати також серце і душу. Розумом магії цих слів не завжди вхопити, бо його ще треба й мати. Тоді варто приймати Стефаникове письмо на віру, от як віримо в Бога. Ті слова і є божественністю великого таланту. Тут ще треба мати любов, без неї не осягнути Стефаникових образів. З любов'ю чомусь завжди дефіцит. Стефаник мав таку любов, яка удобрювалася ніжністю серця і мудрістю, що не осягнути з наскоку. Треба навчитися співпереживати героям новел подібно як персонажам давньогрецьких трагедій, щоб очиститись катарсисом, який передбачає і очищення від скверни несуттєвого і несправжнього.
Здогадуюся, що далеко не кожному дано увійти в непідроблений жах буття мужицьких душ, що населяють чистилище Стефаникових творів.
Не знаю, як влада на це дивиться, але цей рік 2021 належало б оголосити в області (чи й в Україні) роком Стефаника. Тут і 150-річчя народження 14 травня, і 85-та річниця смерті (грудень 1936). Як на мене, є чотири знакові письменники в Україні: Шевченко, Франко, Леся Українка, Стефаник. Далеко не все знаємо про всіх, але найменше про Стефаника. Настав час відкрити його всім, хто ще не встиг.
           Василь Бабій, лауреат обласної премії ім. В. Стефаника